Спочатку було слово… чи кава?…
Хочеться написати, щось геніальне, і дійсно приходять думки, але як виявляється не мої, чужі.
А що ж моє? Моїми можуть бути лише відчуття. Я не люблю їх показувати людям, заховала за великий паркан, краще хай бачать мій розум, бо те, що я відчуваю — то лише моє, потаємне.
Дивно, але лише відчуття і почуття можуть змінити наш світ.
Світ прогресу, гаджетів, конкуренції, тяги до досягнень та звершень.
Але чомусь коли чуєш — сяду на крісло з книжкою і чашечкою кави — то накатує сум, чуть тиші, і заздрість до того, хто так може.
В моєму житті були і є лише три присмаки кави.
Перший — бадьорить, дає сили і бажання рухатись вперед, пендель, якого іноді не вистачає. Це смак будня, ранку, маршрутки, метро, офісу, свіжої купюри, жменьки монет, підвищення на роботі, премії, очікування відпустки… Це та кава, яка вихоплює тебе зі сну і кидає в реальність, це трошки грубо, приголомшливо, іноді образливо, але це так потрібно у моменти, коли настільки важко, що уже нічого не хочеться, у миті, коли навколо сірі постаті, у ті часи, коли нібито криза навколо і є лише один вихід — працювати і рухатись вперед.
Це перша радість дня, яку ми отримуємо, але вона короткочасна і поступово перетворюється лише на ритуал. Такий як встати, прийняти душ, почистити зуби, випити кави і… Ритуал завершено — ранок розпочався.
Це той смак, який захищає нас. Ми ховаємось за цю каву підчас неприємних розмов, важких рішень, безсонних ночей. Вона наш захисник і підтримка, той старший брат, який витягне з будь якої халепи.
